Український рушник
Український рушник — чарує своєю красою,
неповторністю кожного, хто його побачив.
Рушники бувають різні за призначенням.
Від цього залежить і їхній зовнішній вигляд, величина, тканина, з якої вони
виготовлені, орнамент тощо. Так, у кожному домі обов'язково були
рушники-утирачі. Їх подавали гостям для рук, обличчя. Виготовлялись вони з грубішої
тканини і були вишиті скромно.
Рушники-стирачі призначались для
стирання зі столу, накривання хліба на столі, паски і крашанок, які святили на
Великдень.
Особливою гордістю у кожної родини були
рушники-покутники. У кожній хаті у
кутку висіли ікони, які повивали рушником-покутником. Робили такі рушники з
тонкого полотна. І вишивка на них була особливо гарною, яскравою, колоритною.
Великою популярністю користувалися так
звані кілкові рушники. Ними прикрашали картини, рамки з фотографіями, Їх, як
прикрасу, просто вішали на кілок.
Починаючи від народження і до самої
смерті, рушник супроводжував все життя українця. На чистий білий рушник або
лише полотно, котре називали крижмо, приймали під час пологів дитину: це
символізувало чистоту новонародженої душі. Рушником прикрашали колиску.
Гостей зустрічали хлібом-сіллю на
вишитому рушничку: прийняти рушник, поцілувати хліб – символізувало злагоду,
духовну єдність.
Довгий прямокутний шмат тканини завжди у
наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину, допомагає їй жити. Так
само в далеку путь проводжали душу, спускаючи небіжчика до ями на рушниках чи
полотні, бажаючи йому подальшої світлої дороги в зоряних світах.
На щастя-долю давала мати рушник синові.
Вишивала – й подумки добра бажала. Казала: загорнеш, хліб у рушник, і
смакуватиме тобі; а простелиш в чужому краю – матір згадаєш. Бо то не рушник, а
пам’ять і оберіг.
Вишивали також поминальні рушники. У
поминальні дні. відчиняли вікно й один кінець такого рушника вивішували надвір,
а другий – всередині хати. На середній, не зашитій, частині ставили запалену свічку,
воду та хліб. Так нащадки шанували своїх померлих предків, родичів, запрошуючи
через рушникову дорогу завітати до хати.
Рушник із давніх-давен був своєрідною
візиткою, обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були
рушники, створювалась думка про жінку, її дочок.
Весілля – це свято до якого родина
готувалась заздалегідь і дівчина, маючи вдосталь часу, насамперед для цього
вишивала посаг. Рушники лічили десятками. Для того, щоб мати готовий вишитий
рушник, треба було докласти чимало зусиль та праці. Передусім – це прядіння
ниток та ткання полотна.
Вишивання весільного рушника, на який
стають наречені, вимагало цілковитого втаємничення. Виконану дівчиною роботу
мають право бачити тільки її рідні в хаті. Якщо не встигала наречена, то їй
допомагала мати, хрещена, сестра, але все-таки годилося хоча б квіточку чи
якийсь елемент вишити на рушникові самотужки.
Відомо, що у давнину вишивальниця ніколи
не випорювала "помилок". Вважали, що як неможна наново пережити
вчорашній день, так і не варто переробляти роботу, а треба йти далі.
У вишивках — наша національна краса,
наша духовність. В рушникові – як і в пісні чи слові – закладена душа народу,
скарбниця якого безмежна. Отож шануйте, люди, рушники.
Різні рушники та вишивані витвори можна побачити у бібліотеках Тячівської ЦБС у краєзнавчих куточках.
